Позиція Верховного Суду щодо можливості стягнення шкоди з РФ

Однією із найбільш актуальних тем сьогодні є отримання як фізичними, так і юридичними особами компенсації шкоди, завданої військовою агресією РФ.

І доки держава розробляє централізовані механізми компенсації зі свого боку, які, скоріше за все, в першу чергу будуть спрямовані на допомогу фізичним особам, бізнес розглядає шляхи для самостійного стягнення із країни-агресора сум завданої шкоди.

У зв’язку із цим нижче пропонуємо вашій увазі наші коментарі з приводу цього питання.

1. Щодо потенційної можливості подання позову проти РФ в український суд

Слід зазначити, що за загальним правилом, передбаченим ст. 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право», для подання позову в український суд проти будь-якої іноземної держави необхідно отримати на це відповідну згоду від компетентних органів такої держави.

Однак нещодавно на сайті Верховного Суду (далі – ВС) було опубліковано правову позицію, викладену у Постанові від 14.04.2022 року по справі 308/9708/19¹ (далі – Постанова), винесеній у справі за позовом громадянки України проти РФ про відшкодування моральної шкоди, завданої їй та її дітям у зв’язку із загибеллю її чоловіка унаслідок збройної агресії РФ на території України.

Зокрема, ВС дійшов висновку, що «після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.»

Крім того, Верховний суд також зазначив, що «у зв’язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства РФ в Україні з огляду на припинення його роботи на території України. Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.»

Таким чином, Верховний Суд у вказаній справі зробив виключення із вищенаведеного загального правила, передбаченого ст. 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право», зокрема, дійшов висновку щодо можливості розгляду позовів про відшкодування шкоди, спричиненої військовою агресією РФ, в українських судах, без необхідності отримання згоди компетентних органів РФ та в принципі без необхідності надсилання таким органам будь-яких процесуальних повідомлень.

Слід зазначити, що у відповідності до правил процесуального законодавства України, такий висновок Верховного Суду не має 100%-ї обов’язковості для вітчизняних господарських судів при розгляді справ за позовами суб’єктів господарювання про відшкодування шкоди, спричиненої військовою агресією РФ.

Однак господарські суди зобов’язані будуть враховувати такий висновок, а у разі, якщо при розгляді майбутніх справ той чи інший господарський суд відступить від такого висновку, то при касаційному оскарженні такого рішення господарського суду розгляд справи підлягатиме передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка в такому разі зможе розставити фінальні «крапки над «і» в цьому спірному питанні².

Наразі важко спрогнозувати, якого саме тлумачення даного питання дотримуватимуться українські суди в майбутньому, адже станом на сьогодні нам не вдалося у відкритих джерелах знайти повний текст зазначеної Постанови ВС³, а тим більше застосування її у судовій практиці.

Тим не менш, на нашу думку, така правова позиція ВС, як мінімум, створює процесуальне підґрунтя для подальшого розгляду справ про відшкодування шкоди, спричиненої агресією РФ, в українських судах.

2. Щодо потенційної можливості примусового виконання рішення українського суду про стягнення з РФ шкоди, спричиненої війною

Навіть якщо в подальшому процесуальна практика піде тим шляхом, який визначений у наведеній вище Постанові ВС, а саме, якщо українські суди будуть приймати до розгляду та задовольняти позови фізичних та юридичних осіб проти РФ про відшкодування шкоди, спричиненої військовою агресією, це ще автоматично не означатиме можливість таких позивачів отримати фактичну компенсацію.

Адже РФ навряд чи буде добровільно виконувати такі судові рішення, відтак виникне необхідність їх примусового виконання за рахунок стягнення майна та інших активів, належних РФ.

Ми вбачаємо два потенційно можливих сценарії такого примусового виконання:

– 1-й сценарій – примусове виконання в Україні – шляхом звернення стягнення на активи РФ, розташовані на території України. Однак, враховуючи сумарний обсяг шкоди, завданої війною, зазначених активів навряд чи вистачить для її компенсації;

– 2-й сценарій – примусове виконання за кордоном – за рахунок активів РФ, розташованих на території іноземних країн.

Втім, стосовно 2-го сценарію варто пам’ятати, що рішення українських судів не підлягатимуть автоматичному примусовому виконанню за кордоном, адже для цього потрібно буде пройти спеціальну процедуру отримання згоди іноземних судових органів відповідної держави на визнання та примусове виконання відповідного рішення українського суду.

Правила визнання та виконання рішень іноземних судів передбачаються або двосторонніми міжнародними договорами про правову допомогу⁴, або у національному законодавстві відповідних країн, із якими спеціальні угоди з цього питання Україною підписані не були і в яких питання щодо виконання рішень українських судів розглядається за принципом взаємності (наприклад, ФРН, Франція, Великобританія і т.д.).

При цьому варто враховувати, що переважна більшість двосторонніх міжнародних договорів про надання правової допомоги в якості обов’язкової умови для визнання та примусового виконання відповідного рішення іноземного суду визначає умову про те, що відповідач у справі не повинен бути позбавлений можливості захисту своїх прав та належного представництва під час розгляду судової справи, що включає в себе своєчасне та належне отримання викликів в судові засідання тощо.

Аналогічні правила передбачені і процесуальним законодавством України і, відтак, скоріше за все будуть застосовуватись в тих країнах, з якими Україна не уклала двосторонні міжнародні договори про правову допомогу і які будуть розглядати питання щодо примусового виконання рішень українських судів, винесених проти РФ, за принципом взаємності.

Тому, якщо компанія розглядає можливість у майбутньому визнання та виконання рішення про стягнення компенсації з РФ у іноземній країні, вважаємо за доцільне ще на етапі подання позову в український суд отримати консультації від відповідних іноземних юристів щодо оцінки перспектив звернення за виконанням такого рішення в їх країні та формальних вимог місцевого законодавства до такого звернення.

3. Щодо потенційної можливості стягнення упущеної вигоди, спричиненої військовою агресією РФ на території України

За загальним правилом, передбаченим цивільним законодавством, у разі порушення прав особи остання може претендувати на відшкодування як своїх реальних збитків (втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням її майна), так і упущеної вигоди (доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене).

Це означає, що суб’єкти господарювання гіпотетично можуть претендувати на стягнення з РФ не лише прямої шкоди, спричиненої пошкодженням або знищенням активів підприємства внаслідок бойових дій, але й доходів, втрачених компанією через повне або часткове зупинення своєї господарської діяльності в умовах війни.

Втім, слід зазначити, що доказування упущеної вигоди, яка заявляється до стягнення, є значно більш складним, у порівнянні з прямими збитками, завданими пошкодженням майна. Адже у такому разі потрібно документально довести не лише розмір втрачених доходів (доказом чого може бути співставлення офіційної фінансової звітності підприємства за періоди війни у порівнянні із аналогічними періодами минулих років), але й прямий причинно-наслідковий зв’язок між втратою доходів та війною.

Універсальні підходи з цього приводи відсутні, і перспективи такого доказування можуть бути визначені лише в кожному конкретному випадку індивідуально, в залежності від конкретних фактичних обставин та специфіки господарської діяльності кожної відповідної компанії.

***

Таким чином, висновок Верховного Суду щодо можливості розгляду позовів про відшкодування шкоди, спричиненої військовою агресією РФ, в українських судах, без необхідності отримання згоди компетентних органів РФ, створює підґрунтя для подальшого розгляду таких справ в українських судах.

Втім, однозначного вирішення це питання зможе набути лише після того, як буде створена системна практика розгляду подібних справ.

При цьому, навіть якщо в подальшому українські суди будуть масово приймати до розгляду та задовольняти позови фізичних та юридичних осіб проти РФ про відшкодування шкоди, спричиненої військовою агресією, це ще автоматично не означатиме можливість таких позивачів отримати фактичну компенсацію, адже для цього потрібно буде пройти процедуру примусового виконання зазначених судових рішень.

Ініціювання процедури визнання та виконання рішень українських судів, винесених проти РФ, за кордоном (для звернення стягнення на активи РФ, які розташовані за межами України) вимагатиме завчасного (ще на етапі розгляду судового спору в українському суді) отримання консультацій відповідних іноземних юристів на предмет специфіки та перспектив примусового виконання за законодавством відповідної країни.

Предметом відшкодування потенційно можуть бути не лише реальні збитки, спричинені внаслідок знищення або пошкодження майна підприємства, але й упущена вигода – втрачені доходи, але виключно за умови належного документального доведення того факту, що відповідні доходи були втрачені підприємством безпосередньо у зв’язку із військовою агресією РФ.