Як примусово стягнути борг в іноземній валюті за рішенням арбітражу

Як відомо, в сучасних умовах існування міжнародних комерційних відносин достатньо розповсюдженою є практика розгляду суперечок між контрагентами з різною територіальною приналежністю в рамках міжнародного комерційного арбітражу (в якості альтернативи державному судочинству).

У спеціалізованих юридичних виданнях неодноразово висвітлювались питання, пов’язані зі складнощами, які виникають у процесі отримання згоди українського державного суду на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу. У цій статті усі вищеперераховані складнощі залишаються «за дужками», проте її предметом буде висвітлення проблеми примусового стягнення заборгованості згідно рішень міжнародних комерційних арбітражів вже після отримання згоди на їхнє примусове стягнення (тобто, на стадії виконавчого провадження).

Коріння вищезгаданої проблеми криється у змісті частини 8 статті 395 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – «ЦПК України») (положення якого, як відомо, встановлюють процедуру визнання і надання дозволу на примусове виконання іноземних судових рішень (в тому числі, рішень міжнародних комерційних арбітражів).

Зокрема, зі змісту вищевказаної норми закону випливає, що якщо в рішенні іноземного суду (арбітражу) сума стягнення вказана в іноземній валюті, відповідний український державний суд, який розглядав клопотання про дачу згоди на примусове виконання цього рішення, повинен у своєму визначенні вказати суму в національній валюті, розраховану за курсом Національного банку України на день винесення визначення.

Варто відзначити, що у сучасних вітчизняних реаліях вказана норма може стати доволі серйозним бар’єром в процесі примусового стягнення з резидентів України на користь нерезидентів заборгованості в іноземній валюті, передбаченої рішенням міжнародного комерційного арбітражу.

Справа в тому, що гривневий еквівалент суми стягнення, який для виконання частини 8 статті 395 ЦПК України відмічається у резолютивній частині визначення про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення, автоматично переноситься у виконавчий лист, виданий судом, а звідти – у постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Саме тут і криється основна проблема.

Трохи занурюючись в історію, варто відзначити, що до моменту викладення Закону України «Про виконавче провадження» (надалі – Закон) у новій редакції, яка набула чинності 9 березня 2011 року, перспективи успішного стягнення заборгованості в іноземній валюті в рамках примусового виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу були мізерними.

Справа в тому, що стара редакція вказаного Закону (що діяла до 09.03.2011 р.), зокрема, стаття 51, хоча й передбачала можливість державного виконавця накладати стягнення на грошові кошти боржника в іноземній валюті, але виключно у випадку відсутності в останнього коштів у валюті національній.

Враховуючи вищевикладене, а також керуючись гривневим еквівалентом стягнення, вказаним у виконавчому документі (який, у більшості випадків, для державного виконавця має абсолютний пріоритет над сумою стягнення, вираженою в іноземній валюті, на яку останній просто не звертає уваги), виявляючи наявність у боржника відповідної суми коштів в національній валюті, державні виконавці без особливих роздумів накладали стягнення на вказані суми і розміщували їх на банківських рахунках відповідного органу державної виконавчої служби.

У розумінні старої редакції Закону, зокрема, статті 41, зарахування стягнень грошової суми на банківський рахунок виконавчої служби вважалось належним завершенням процедури примусового виконання рішення.

А потім складалась ситуація як у відомому радянському мультику: «Я вам посилку приніс, тільки я вам її не віддам, оскільки у вас документів немає». Тобто, державний виконавець повідомляв іноземному стягувачу про успішне завершення примусового виконання рішення, яке мало в результаті стягнення з боржника відповідної суми боргу і її розміщення на банківському рахунку виконавчої служби. Проте, отримати стягнену у національній валюті суму з рахунку виконавчої служби стягувачу-нерезиденту (юридичній особі) було майже неможливо.

Справа в тому, що вищезгадана стаття 41 старої редакції Закону передбачала, що виплата стягненої суми на користь стягувачів – юридичних осіб повинна здійснюватись шляхом перерахування на банківський рахунок, який належить стягувачу.

Зрозуміло, що на банківський рахунок нерезидента, відкритий в іноземному банку (в іноземній валюті), стягнена державним виконавцем сума в гривнях не могла бути перерахована. Це означає, що існувало тільки два варіанти виплати стягненої суми:

– 1-й варіант – державний виконавець повинен самостійно придбати відповідну суму іноземної валюти за рахунок стягненої суми в гривнях і перерахувати придбану валюту на відповідний рахунок стягувача, відкритий в іноземному банку;

– 2-й варіант – стягнена сума повинна бути перерахована на банківський рахунок в національній валюті, відкритий стягувачем-нерезидентом на своє ім’я на території України.

Щодо першого варіанту варто відзначити, що, з одного боку, згідно із Положенням про порядок і умови торгівлі іноземною валютою, затвердженим Постановою Правління Національного банку України від 10.08.2005 р. № 281, виплати на підставі виконавчих документів, виданих на виконання судових рішень, визначень і постанов, відносяться для цілей вказаного Положення до поточних неторгових операцій, по яких дозволяється придбання іноземної валюти. Це означає, що, з формальної точки зору, державний виконавець мав право придбати за рахунок стягненої суми іноземну валюту і перерахувати її на користь стягувача.

З іншого боку, вказане вище право державних виконавців у більшості випадків залишалось лише на папері і не реалізовувалося на практиці через відсутність у органів державної виконавчої служби валютних рахунків, а також досвіду у здійсненні валютних операцій.

Враховуючи вищевикладене, державні виконавці, як правило, займали позицію, згідно якої їхній обов’язок щодо примусового виконання рішення був належним чином виконаний (шляхом стягнення з боржника суми боргу в національній валюті), а отримання суми стягнення з рахунку виконавчої служби – це вже проблема кредитора. Тобто, фактично, державні виконавці схиляли стягувачів до використання другого варіанту (відкриття на території України рахунку в національній валюті, на який може бути зарахована стягнена з боржника сума).

Втім, згідно з Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземній валютах, затвердженою Постановою Президента Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492 (надалі – «Інструкція»), юридичні особи – нерезиденти можуть відкривати на території України поточні банківські рахунки в національній валюті виключно у наступних випадках:

– у випадку відкриття інвестиційного рахунку для здійснення інвестиційної діяльності в Україні, а також для повернення доходів від вказаної діяльності (втім, щодо ситуації, яка розглядається у цій статті, інвестиційний рахунок не може бути використаний, оскільки згідно з Інструкцією такі операції не включені у перелік операцій, що можуть здійснюватись через інвестиційні банківські рахунки нерезидентів);

– у випадку створення на території України представництва юридичної особи – нерезидента і відкриття банківського рахунку на ім’я такого представництва (втім, процедура реєстрації і супроводу діяльності в Україні іноземного представництва, включаючи постановки на облік у податкових органах, ведення бухгалтерської і податкової звітності, прийняття на роботу персоналу и т.п., потребує достатньо серйозних організаційних зусиль, а також фінансових і часових витрат, які часто абсолютно недоцільні з метою отримання стягненої суми боргу).

Потенційно можливий був і третій варіант – виплата стягненої суми на користь резидента України, який діє від імені іноземного кредитора на підставі відповідного доручення / агентського договору. Втім, приймаючи до уваги зміст статті 41 старої редакції Закону, яка дозволяла здійснювати виплату стягненої суми виключно на користь стягувача, законність цього варіанту викликала суттєві питання. Враховуючи вказане, державні виконавці у переважній більшості випадків не розглядала вказаний варіант як можливий, принаймні, без наявності визначення суду про роз’яснення рішення, яке б напряму дозволяло здійснювати виплату стягненої суми на користь повіреного / агента стягувача (прийняття якого судом було також дуже малоймовірним).

Сьогоднішні реалії

Після набуття чинності нової редакції Закону відбулися значні позитивні зрушення в частині рішень описаної вище проблеми, принаймні, на рівні нормативно-правового регулювання. Так, стаття 53 нової редакції Закону передбачила наступні нововведення з цього питання:

– по-перше, був прямо передбачений обов’язок органів державної виконавчої служби відкривати на своє ім’я і використовувати відповідні валютні банківські рахунки;

– по-друге, була прописана чітка и прозора процедура звернення стягнення на грошові кошти в національній валюті, що належать боржнику, при розрахунку боргу в іноземній валюті, а саме: виявивши наявність на відповідному банківському рахунку боржника грошових коштів у гривнях, державний виконавець не повинен звертати стягнення на ці кошти і розмішувати їх на гривневому рахунку виконавчої служби (як це було передбачено старою редакцією Закону), а повинен дати доручення відповідному банку на придбання відповідної суми іноземної валюти з подальшим перерахуванням на валютний рахунок виконавчої служби. Втім, як відомо теорія не завжди співпадає з практикою. Щодо описаної у цій статті проблеми вказаний розбіг між теорією і практикою проявляється в тому, що на сьогоднішній день (не дивлячись на те, що з моменту набуття чинності нової редакції Закону пройшло близько року) далеко не всі місцеві органи виконавчої служби готові суворо дотримуватись нової процедури звернення стягнень на грошові кошти боржника при розрахунку боргу в іноземній валюті.

Зокрема, більшість органів в структурі виконавчої служби досі не мають відповідних валютних рахунків для зарахування на них відповідних стягнень в іноземній валюті, а також досвіду й практики використання вказаних рахунків. За таких умов державні виконавці у переважній більшості продовжують ігнорувати нову процедуру звернення стягнень по рішеннях міжнародних комерційних арбітражів і діяти за старою схемою: тобто, керуючись тим, що у визначенні суду про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу і у виконавчому листі згідно зі статтею 395 ЦПК України відмічається еквівалент стягнення в національній валюті, ігнорують той факт, що початкова сума боргу виражена в іноземній валюті, зате, як і раніше, звертають стягнення на кошти боржника у гривнях, розміщуючи їх на власному гривневому рахунку і змушуючи іноземного стягувача самостійно вирішувати проблему отримання суми стягнення. Втім, на щастя, іноді наполегливість юристів стягувача у купі зі здоровим глуздом окремих представників виконавчої служби призводять до виникнення окремих (принаймні, поки що) виключень з описаної вище негативної практики.

Беручи до уваги загальну картину ігнорування нової процедури звернення стягнення, яка на сьогоднішній день, на жаль, склалася у сфері примусового виконання на території України рішень міжнародних комерційних арбітражів, кожен випадок вищевказаного виключення, з нашої точки зору, заслуговує окремої уваги.

Практичний приклад

Як приклад одного із вказаних виключень можна привести випадок успішного примусового виконання рішення Арбітражного інституту Торгівельної палати Стокгольму (Швеція), винесеного у суперечці, яка виникла на підставі зовнішньоекономічного контракту, укладеного між резидентом України (державним підприємством) (надалі – «Боржник») і іноземною компанією (резидентом Франції) (надалі – «Кредитор»). Вищезгаданим арбітражним рішенням було передбачено стягнення з боржника на користь Кредитора грошової суми в іноземній валюті (євро і долари США).

Визначенням місцевого загального суду за місцезнаходженням Боржника, залишеним в силі визначенням відповідного апеляційного суду, був наданий дозвіл на примусове виконання вказаного арбітражного рішення, у зв’язку з чим оформлений і виданий відповідний виконавчий лист.

За вказаними вище вимогами статті 395 ЦПК України, у визначенні суду, як і в виконавчому листі, поруч із сумою стягнення в іноземній валюті був вказаний еквівалент у гривнях. Вищезгадане визначення про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу набуло чинності, а процедура виконавчого провадження щодо його виконання була розпочата ще до моменту набуття новою редакцією Закону чинності. У зв’язку з цим, відповідний місцевий орган державної виконавчої служби за місцезнаходженням Боржника, не маючи альтернативного варіанту, звернув стягнення на грошові кошти в національній валюті, розміщені на рахунках Боржника, і перерахував їх на свій банківський рахунок з метою подальшої виплати на користь стягувача.

Після цього процедура виконавчого провадження була тимчасово зупинена Верховним судом України у зв’язку з переглядом справи у касаційному порядку, а після відновлення виконавчого провадження (касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій) – нова редакція Закону вже набула чинності.

Не дивлячись на масову практику ігнорування нової процедури звернення стягнення, в даному випадку орган державної виконавчої служби забезпечив суворе дотримання вказаної процедури, зокрема, не став «чіплятись» за гривневий еквівалент стягнення, вказаний у виконавчому листі, а замість цього організував відкриття окремого валютного рахунку, надав доручення відповідному банку придбати за рахунок стягненої грошової суми в гривнях відповідну суму в іноземній валюті і перерахувати її на банківський рахунок Кредитора, відкритий в іноземному банку.

Вищеописана операція була успішно завершена, що дозволило Кредитору отримати довгоочікувану суму, стягнену з недобросовісного Боржника.

Підбиваючи підсумки, варто відзначити, що, з нашої точки зору, процедура примусового виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, яка була застосована державними виконавцями по цій справі, повністю відповідає вимогам діючого законодавства, у зв’язку з чим може бути використана в якості зразкового прикладу для інших органів в системі виконавчої служби на майбутнє.